#Маршрутка_на_Топольки
Острівці адекватності і калюжі абсурду

Цього тижня Полтава нагадує футбольне поле: одні забивають голи, інші — лише м’ячі у власні ворота.

⚽ Футбол у плюс.
СК "Полтава" перемогла "Верес", а "Ворскла" у Першій лізі розгромила ЮСКА. Можна сказати, що цього разу м’яч таки покотився у правильний бік.

👩‍🏫 Про тих, хто справді важливий.
Депутати виділили гроші на оплату асистентів для дітей з особливими освітніми потребами. Діти зможуть легше пристосуватись, а ми вкотре переконуємось: якщо хочуть — можуть.

🏠 Квартири для захисників.
Двом родинам УБД вручили ордери на житло. Повільно, але наші Герої отримують свої куточки, а не лише пафосні промови.

🎨 Дизайн-код у відбій.
Інститут розвитку міста скасував конкурс, умови якого «дивним чином» підходили під одного переможця. Ось і виходить: якщо підняти шум — навіть ручні конкурси зникають, наче бульбашка у калюжі.

🗑 Майданчики для сміття.
Керманичі вирішили облаштувати нові дизайнерські місця для баків. Свої дизайнер, свої бюджети, свої відмивання. Але знайшлись ті, хто нагадав: у воєнний час такі «проєкти» — як банкет під час пожежі.

🚧 Дороги у старостатах.
На ремонт дали 15 млн із потрібних 100. Пояснення просте: без відкатів нема сенсу, можна й не робити. Старостати почекають… або розчиняться у багнюці.

🪢 Острівець адекватності.
Михайло Деркач від «ЄС» став новим членом виконкому. Побажаємо йому не потонути серед місцевого болота.

🚋 Валідатори часу.
У тролейбусах тестують стаціонарні валідатори. Мали працювати рік тому, але тест — наше все. Соціальні картки ще треба зробити і роздати. Тож за темпами — років через десять поїдемо «по-європейськи».

🌿 Кінець літа — без кінця проблем.
Амброзія росте, дороги сиплються, борги Водоканалу висять. Восени знову будемо ловити години, коли з крана тече вода.

Полтава, тримайся.
Бо, як у футболі: іноді єдиний шанс виграти — не дати себе повністю обіграти.

На Матвія 14.22-34

У кожного з нас свій човен. Не ідеальний, але бодай трохи захищає від хвиль.
І в кожного — свій момент, коли в темряві бачиш Ісуса… і спершу приймаєш Його за примару.

Хтось так і лишається сидіти, ховаючись за бортом.
Хтось боїться до кінця життя — і залишається у човні, який все одно колись потоне.
Хтось наважується стати на воду, коли логіка і досвід кричать: «Це безумство».
І йде — доки очі тримаються Ісуса.

А потім — вітер, страх, крики, і ноги починають шукати дно, якого немає.

І тоді — головне встигнути вигукнути: «Господи, спаси!»
Бо Він не примара. Він — найреальніша Реальність.
І навіть коли вода вже біля губ, Його рука встигає.

Тож вийди з човна.
Хай незручно, хай страшно, хай навіть доведеться трохи потонути, аби відчути силу Його руки.
Важливо тільки не мовчати, не думати про зв'язки, власні вміння та можливості.
Важливо кричати: "Господи, помилуй!"

Коли вже й надія вмерла

Є момент, коли ти більше не чекаєш. Не тому, що розчарувався у Бозі — а тому, що звик жити без відповіді. Молився, просив, ішов за Ним, навіть тоді, коли мовчання ставало гучнішим за обіцянки. І десь у глибині здавалося: “Мабуть, це не для мене”.

Авраам пройшов через це. Він залишив рідний дім, ішов за голосом, якому повірив. Він воював, рятував, жертвував, дякував — і залишався без найголовнішого, без бажаного, без обіцяного.
І одного разу, коли Бог знову заговорив про “нагороду”, він зважився сказати:
“Що Ти даси мені? Я йду бездітним…”

Це вже не прохання. Це крик із самого дна серця. І от саме тоді — коли людина не тримається за своє бажання, але все ще тримається за Бога — відбувається те, що змінює історію.

Бог виводить Авраама під зорі і каже: “Так буде твоє потомство”.
І вперше Писання каже: “І він увірував Господу” — не в обіцянку, а в Того, Хто обіцяє.

Можливо, саме цього ми боїмося: що треба відпустити свою надію, аби отримати те, заради чого йшли.
Бо чудеса приходять не тоді, коли ми їх викликаємо, а тоді, коли ми вже не маємо сил їх чекати — але все ще залишаємося з Ним.

Ісаак молився в полі. Сам, у тиші, коли сонце хилиться до заходу. (Буття 24 глава)
Молився — і підвів очі.
А там — верблюди. І серед них — Ревекка.
В оригіналі написано, що вона впала з верблюда, побачивши Ісаака. Не "спустилася", не "зійшла" — впала.
Так почалася їхня історія.
Мораль проста:
молися.
Бо коли ти з Богом на зв’язку, твоя доля сама впаде тобі в руки.
З верблюда, автобуса, з інстаграму чи ще звідкись — вже деталі.

Свято Маковеїв: квіти, кров і свобода

Сьогодні ми згадуємо братів-мучеників Маковеїв. Їх стратили, бо вони відмовились зректися своєї віри, свого народу, свого Закону. Вони не погодились "стати як усі", не прийняли облудного "спільного блага" від імперії, яка несе «щастя» залізною рукою.

І знов священна історія стає такою українською.

Як і тоді, сьогодні на нашій землі – війна. І знову імперія приходить до нас зі своєю "правдою", "миром", "єдиним народом". Знову тиск, пропаганда, терор, і навіть спроби знищити дітей. Але є те, що сильніше за страх. Це – вірність. Свобода. Любов. Жертва.
1 серпня — не просто день освячення квітів, маку та меду. Це день, коли ми згадуємо: квіти ростуть там, де земля полита кров’ю тих, хто стояв до кінця.
Так само і сьогодні – квітами прикрашаємо могили героїв, квітами зустрічаємо живих захисників, з квітами молимося про перемогу.

Нехай освячені квіти стануть символом нескореного духу, пам’яті та майбутнього розквіту нашої землі.
А наша боротьба — як у Маковеїв — не за “своє”, а за святе.
Дякуємо Господу і ЗСУ за ще один день Свободи.
Слава Україні!
Слава героям!

Картонка, яка символізує народ України, успішно виконує свою головну функцію — допомагає дядькам з похмілля триматися на ногах..

Національна єдність у форматі "підпертися об бюджет".

#Маршрутка_на_Топольки
Все на своїх місцях. Навіть якщо місце — руїна.
🇺🇦 Наші вдома.
З полону повернулись ще тисяча захисників.
Серед них — важкопоранені.
Вони пройшли пекло, а тепер — знову вдома.
Над міськрадою підняли чорно-білий стяг —
не заради пафосу, а як тінь тієї болі, що все ще поруч.
Живі — пам’ятають. І чекають на тих, хто ще там.
⚽ Нові спортмайданчики у трьох школах.
Не дякую владі — дякую волонтерам із Дніпра, які знайшли 7 мільйонів на дітей у Полтаві.
Бо коли чиновники звітують, благодійники діють.
А діти просто хочуть грати, а не виживати.
⛲ Чудо-літо.
Фонтан у Шевченківському парку запрацював. У середині літа.
Ну, як «запрацював» — напевно, хтось випадково натиснув кнопку.
Але хоч щось ожило, окрім бруду та байдужості.
⛑ Домедична допомога — через три роки.
Нарешті працівників міськради та вчителів навчатимуть, що робити під час обстрілу.
Бо три роки війни — то надто короткий строк для реагування.
Але не дякуємо. Просто зітхаємо.
🎪На Спаській крафтовий ярмарок.
Вхід платний. Участь — 3000 грн.
Полтавський ярмарок по-полтавськи: і торгівля, і плата за ппрохід по вулиці. Тому й не дивно, що назбирали мало грошей на ЗСУ.
Такий собі крафт від дерибанщиків.
🎨 Дизайн-код міста.
Проводить Інститут розвитку. Конкурс чесний, як декларації чиновників.
Вимоги — кандидати наук зі стажем 20+ років.
Очевидно, що дизайн нам потрібен не міський, а феодальний.
Переможе потрібний. Інші — заважають прозорості.
🔌 Зарядка для Пархоменка.
У міськраді знайшли цапа-відбувайла — хтось підзарядився від податків. І, звісно, це був зовсім не власник авто.
Скандал. Розслідування. Ім’я винного з’ясоване. І це не Валерій.
Ну все, бюджет врятований.
🎥 Тим часом…
Блогери бігають по дворах із "записником добрих справ".
Керівники готуються до сесії. Сесія — до дерибану.
Полтава — до руйнації.
🎗️ А війна триває.
Із кожним днем ця маршрутка скрипить гучніше.
Але хтось ще тримає кермо.
А хтось — пам’ять.