Я дочитала "Падіння кита", трохи подумала про цю книжку, і зрозуміла, що погано це не було. Навіть до певної міри добре. Навіть до певної міри можу її радити.
Коли бралася, думала, що це буде книга-блокбастер про виживання, типу фільма “Гравітація” з Сандрою Буллок, тіки не про космос, а про черево кита. Але не зовсім.
З одного боку, ми маємо трохи дивних цитат, які спантеличують (допускаю, що справа може бути в перекладі):
Червоний пластик дитячого майданчика вицвів до рожевого кольору катаракти.
🤔
Батько цінував Джея не більше, ніж порожнє відро для своїх безглуздих знань
🤔
Він проводив зморщеними пальцями по “блискавці” гідрокостюма так старанно й уважно, ніби язик, що звично ковзає по зубах
🤔
Він завмирає в одній позі: кома у реченні такому великому, що його здатні прочитати лише боги.
🤔
Усі ми їмо одне одного. Ось чому ми живемо вічно.
🤔
Ніхто не має при собі своїх найкращих частин. Найкращі - це ті, що залишаються всередині інших.
🤔
З іншого - це соціальна драма про батьківсько-синівські стосунки. Та історія, коли батько - маніяк своєї справи (в цьому випадку йдеться про дайвінг та екологію). І все довкола, на його думку, має крутитися довкола цього. Син - з народження має готуватися до занурень, вивчати анатомію кальмарів та механіку підводного спорядження. Дружина - тягнуть сім’ю, поки він без роботи, бо оці ваші буденні проблеми - то фігня, поки у світі існують океан і кити.
Тут є прекрасна метафора на цю тему: очі кита знаходяться з обох боків голови, тому він не бачить того, що прямо перед ним. Це порівнюється з подібними до батька людьми, які бачать тільки “велику мету”, але не помічають близьких, які поруч:
Він каже це про Мітта, про всіх одержимих і праведних. Про геніїв. Науковців. Митців. І про відчайдушних дайверів теж. Якби такі люди могли подивитися прямо перед собою, на своїх занудних близьких, постраждав би весь світ.
Книжка - про сина такого чоловіка, який задовбався почуватися зайвим і виконувати функцію “нащадка великого дайвера”, тому пішов з родини. А потім батька не стало, і лишилося синівське сум’яття. Яке й привело його врешті у черево кита.
Книжка перевантажена технічними деталями аквалангістського спорядження й механіки занурень (хоча комусь це може сподобатися). А ще анатомією морських мешканців (яку ми, як ви розумієте, бачимо зсередини, а це м’яко кажучи, не надто приємно).
А ще приблизно половину книжки герой, за описом, вже мав би виглядати як перемелений фарш, але він знову й знову продовжує спроби вилізти з кита 😀. Ну і я не дуже розумію, як він під водою у спорядженні гостро відчуває всі запахи.
Тут є й екологічна тема: наприклад, чи знали ви, що кити, які наковтуються пластикового сміття, перестають відчувати голод, а тому припиняють полювати, і врешті помирають? 😔
Місцями я вболівала за героя, аж захоплювало дух. Місцями було нуднувато від технічних деталей. Але як велика метафора про сина (до речі, це підліток, йому лише 17), що намагається віднайти себе і осмислити стосунки з батьком - працює цілком ок.
Лишу ще одну іронічну цитату, а ви самі думайте, чи читати:
Г’юї називає це “гелігер шауер”, священний трепет від того, що на тебе дивиться хижак. Казав, що час від часу бачив це у пацієнтів стоматологів.
#непозбувний_відгук
0
Показать ещё
