Коротич помер

Теперь личные дела репрессированных могут запросить только родственники. Об изменениях сообщили исследователи Олег Новосёлов и Василий Редекоп, обратил внимание "Дождь".

Новосёлов столкнулся с отказом в Государственном архиве административных органов Свердловской области. Его причиной был приказ Росархива об отнесении документов к "служебной информации ограниченного распространения", если публикация открытых данных "может создать угрозу интересам РФ".

Василий Редекоп послал запрос о смене статуса документов репрессированных в управление делами президента. В ответе было сказано, что запрет продиктован "необходимостью защиты интересов Российской Федерации в условиях беспрецедентного экономического, политического и информационного давления".

Головний редактор "Локальної історії" Віталій Ляска:

Нещодавній скандал із Неллі Буткевич, коли всі щиро дивувалися, як виконавиця радянських репресій може спокійно жити в незалежній Україні, оголює нашу хронічну проблему: ми охоче плачемо за жертвами, але не вміємо карати злочинців. Головна причина в тому, що на початку 1990-х ми змарнували шанс на справжню люстрацію. Ідеться не лише про заборону обіймати певні державні посади, а про цілісну відповідальність за злочини тоталітарного режиму.

Показовим є досвід Чехії, де люстраційні процеси зберігають силу й через десятиліття. У 2008 році 86-річну Людмилу Брозову-Поледнову – колишню прокурорку, яка свого часу домоглася смертного вироку для дисидентки Міледи Горакової – засудили до шести років ув’язнення. Тамтешнє суспільство продемонструвало, що давність злочину не скасовує покарання.

А що в нас? Кілька років тому колишній луцький суддя Борис Плахтій звернувся до суду з вимогою перерахувати свою пенсію. Розголосу ця історія набула не стільки через факт звернення, скільки через суму: 202 895 гривень щомісяця. І все б нічого, якби не те, що саме Плахтій виніс смертний вирок Іванові Гончаруку – колишньому воякові Української повстанської армії. Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року. Проте, гучне обговорення завершилося нічим. Ба більше, діти й онуки Плахтія безперешкодно продовжують суддівську династію, збудовану на крові борців за Україну. Символічної гіркоти додає те, що на Покрову 2016 року Волинський апеляційний суд привітав Плахтія з Днем захисника України. Уже в добу незалежності він, до того ж, підписував десятки, а то й сотні відмов у реабілітації вояків УПА.

Саме тому, коли історикиня Леся Бондарук запропонувала видавництву "Локальна історія" видати дослідження про Івана Гончарука та його катів, ми не вагалися. У книжці "Справа Гончарука" вона проаналізувала сотні архівних справ, опитала очевидців і, що найважливіше, поговорила з найближчими родичами героя. Живий репортажний виклад відтворює моторошну історію сфабрикованих справ, доносів сусідів і тиску на свідків – історію не лише минулого, а й, на жаль, нашого сучасного. Трохи більше аніж за місяць, книжка із післямовою авторства Володимира В’ятровича уже вирушить до читачів. Маю надію, що ця книжка стане одним із каталізаторів до належної оцінки радянського спадку і його живучості у незалежній Україні.