опишу трішки і свою думку: хоча вважаю, одразу варто наголосити — я не цільова аудиторія бренду. тому я можу висловити свою думку лише з двох соціальних ролей — як громадянка України і як маркетолог.

як у громадянки України, ця кампанія викликає змішані відчуття. але я швидше не про меседжі, а в цілому про креативний військовий рекрутинг. він і захоплює, і частково вступає в дисонанс із реальністю, показуючи службу у війську доволі романтизованою. чи є це погано? я б сказала, швидше ні, аніж так, оскільки держава об’єктивно не справляється (і тут не треба бути експертом).

як у маркетолога, ця кампанія у мене викликає захват. я розумію, що це чудова стратегія роботи з аудиторією. як мінімум, це робота з чітким інсайтом: рішення про вступ у військо зараз, на четвертому році повномасштабного вторгнення, дуже рідко приймаються емоційно та хаотично. у більшості випадків це рішення формується не лише з прагнення добровольця, а безпосередньо під впливом і в кооперації з дружиною, сім’єю чи партнеркою.

це як оця одвічна дилема: для кого робити красивезні магазини іграшок — для батьків чи дітей? хто кінцева аудиторія? сподіваюсь, ви зрозуміли суть і мою логіку.

завжди рекрутингові кампанії спрямовувались на емоційну складову добровольця — типу: ти крутий, бо ти в «Азові» чи 3ошб, чи в іншій бригаді. тут же зовсім інші меседжі — про так званий спокій близьких.

буду відверта: не знаю, як до цього ставляться дружини військовослужбовців. не знаю, чи буде це успішна кампанія з точки зору показників. але прагматично, з точки зору маркетингу, на мою думку — це сильна робота.
і навіть ось це співставлення — що чоловік першої пані ніде не виходить, а інша планує закордон — це просто 20-секундна трансляція наших щоденних настроїв та розмов у суспільстві. ну погодьтесь.

привіт-привіт! давно не чулись, але час повертатись з імпровізованої відпустки і досліджувати український маркетинг та маркетологів.

давайте обговоримо кампанію Азову «А мій в Азові». як вам? бачили?