27 жовтня - День української писемності та мови.
Історія українського слова — це літопис незламного шепоту крізь грім заборон.
Воно не чекало дозволу - воно пульсувало у ритмі сердець, що бились за право говорити.
І сьогодні це слово, що вийшло з тіні, несе в собі силу віків.
Воно звучить в ефірі військових рацій, командах артилеристів, у зведеннях з фронту.
Воно стало щитом, за яким ховається дитячий сміх, та мечем, що розтинає брехню.
Коріння цього слова сягає глибин тисячоліть, у прадавній індоєвропейський тигель, де воно було одним з тих паростків, що розповсюдилися світом. Воно пам'ятає степові простори, з яких вийшло, несучи в собі відлуння мови прабатьків, що розійшлася тисячами стежок, але саме тут, на нашій землі, дало унікальний плід.
Українська мова — це не очерет, що гнеться під вітром, а могутній дуб, чий корінь пробиває камінь і сягає у найдавніші шари історії.
Його намагалися втопити в чужих морях, але він повертався з дніпровськими хвилями та шумом карпатських ручаїв.
Він пройшов крізь горнило ворожих указів.
Його виривали з коренем, але він ховався у заповітних піснях, у вишитих візерунках, у молитві бабусі біля печі.
Його хотіли винищити, проте він зберігся там, звідки катам його не дістати — у душі народу.
Кожне українське слово – це більше, ніж звук.
Це клятва, дана предками. Це код, що передавався через покоління, починаючи від тих, хто говорив праіндоєвропейською, і аж до тих, хто сьогодні передає координати в ефірі.
Це міст між козаком, що дивиться у степу, і солдатом, який тримає оборону на Донбасі.
Ми не просто говоримо українською.
Ми нею дихаємо. Ми нею живемо. Ми нею перемагаємо.
Слава Україні!