Іменем твоїм: душна рецензія
Подивився документальний фільм "Іменем твоїм: правосуддя в умовах війни".
Особливо запам'ятався фрагмент розмови з донькою загиблого судді Верховного Суду Леоніда Лобойка, де вона згадує про дискусії з батьком про правильність і законність. Це дійсно зворушливий момент, який є показовим штрихом до портрета пана Лобойка як принципового судді.
Тому прошу вибачення за крайній ступінь цинізму. Те, про що я напишу далі, жодним чином не має на меті применшити страждання героїв фільму чи нівелювати їхні вчинки, не пов'язані з суддівством.
Але ну не можу я повноцінно захоплюватися історією судді Новгородківського районного суду Кіровоградської області Юрія Рачкелюка. Він розповів, як намагався мобілізуватися у перший день війни, але у військоматі йому відмовили, адже він єдиний суддя в суді.
Наступного дня суддя Рачкелюк знову туди прийшов, але йому сказали більше не приходити. Втім суддя все одно дочекався, коли до його суду розподілять ще одного суддю, і тоді таки мобілізувався.
У цій ситуації, на жаль, для мене на першому плані не військова рішучість судді, а його професійні пріоритети.
Тобто під час перших спроб мобілізуватися він знав, що без нього суд перестане працювати. Потім — що залишає суд колезі, який, власне, прийшов його рятувати від надмірного навантаження.
Дуже влучною видається й відвертість іншої героїні фільму — судді Херсонського окружного адміністративного суду, члена ВРП пані Олени Ковбій:
Те, що я взяла саме з військової служби — це служіння державі. Це те, що, якщо не ти, то хто?
Діяльність судді і «служіння державі» мають перебувати приблизно на такій самій відстані один від одного, як ананаси та коронарне шунтування.
Суддя, будучи частиною механізму держави, не має їй служити з тим військовим присмаком, який я почув у словах пані Ковбій. Не можна служити тому, від кого маєш захищати.
Питання «якщо не ми, то хто?» в судовій сфері завжди здавалося мені не аргументом, а вигуком: таким собі жертовно-месіанським виправданням. Писав про це у пості «Робота-Голгофа» ще 5 років тому.
Після перегляду фільму відчувається завдання, яке ставили автори — показати людський образ судді і що ця професія вразлива до жахів війни так само, як і інші.
Виконати його автори вирішили шляхом «підсвічування» саме загальнолюдських якостей суддів, а не, скажімо, їхньої фахової принциповості. Можливо, сьогодні це справді правильний спосіб виконання цього завдання.
Але хочеться колись побачити фільм і про суддів, чий героїзм безпосередньо пов'язаний з їх роботою. Тих, хто ухвалює рішення, які мало кому подобаються, але є правильними.
Про тих, хто вміє казати «ні» керівництву, колективу та суспільній думці.
0
Показать ещё
