#Маршрутка_на_Топольки
Острівці адекватності і калюжі абсурду

Цього тижня Полтава нагадує футбольне поле: одні забивають голи, інші — лише м’ячі у власні ворота.

⚽ Футбол у плюс.
СК "Полтава" перемогла "Верес", а "Ворскла" у Першій лізі розгромила ЮСКА. Можна сказати, що цього разу м’яч таки покотився у правильний бік.

👩‍🏫 Про тих, хто справді важливий.
Депутати виділили гроші на оплату асистентів для дітей з особливими освітніми потребами. Діти зможуть легше пристосуватись, а ми вкотре переконуємось: якщо хочуть — можуть.

🏠 Квартири для захисників.
Двом родинам УБД вручили ордери на житло. Повільно, але наші Герої отримують свої куточки, а не лише пафосні промови.

🎨 Дизайн-код у відбій.
Інститут розвитку міста скасував конкурс, умови якого «дивним чином» підходили під одного переможця. Ось і виходить: якщо підняти шум — навіть ручні конкурси зникають, наче бульбашка у калюжі.

🗑 Майданчики для сміття.
Керманичі вирішили облаштувати нові дизайнерські місця для баків. Свої дизайнер, свої бюджети, свої відмивання. Але знайшлись ті, хто нагадав: у воєнний час такі «проєкти» — як банкет під час пожежі.

🚧 Дороги у старостатах.
На ремонт дали 15 млн із потрібних 100. Пояснення просте: без відкатів нема сенсу, можна й не робити. Старостати почекають… або розчиняться у багнюці.

🪢 Острівець адекватності.
Михайло Деркач від «ЄС» став новим членом виконкому. Побажаємо йому не потонути серед місцевого болота.

🚋 Валідатори часу.
У тролейбусах тестують стаціонарні валідатори. Мали працювати рік тому, але тест — наше все. Соціальні картки ще треба зробити і роздати. Тож за темпами — років через десять поїдемо «по-європейськи».

🌿 Кінець літа — без кінця проблем.
Амброзія росте, дороги сиплються, борги Водоканалу висять. Восени знову будемо ловити години, коли з крана тече вода.

Полтава, тримайся.
Бо, як у футболі: іноді єдиний шанс виграти — не дати себе повністю обіграти.

На Матвія 14.22-34

У кожного з нас свій човен. Не ідеальний, але бодай трохи захищає від хвиль.
І в кожного — свій момент, коли в темряві бачиш Ісуса… і спершу приймаєш Його за примару.

Хтось так і лишається сидіти, ховаючись за бортом.
Хтось боїться до кінця життя — і залишається у човні, який все одно колись потоне.
Хтось наважується стати на воду, коли логіка і досвід кричать: «Це безумство».
І йде — доки очі тримаються Ісуса.

А потім — вітер, страх, крики, і ноги починають шукати дно, якого немає.

І тоді — головне встигнути вигукнути: «Господи, спаси!»
Бо Він не примара. Він — найреальніша Реальність.
І навіть коли вода вже біля губ, Його рука встигає.

Тож вийди з човна.
Хай незручно, хай страшно, хай навіть доведеться трохи потонути, аби відчути силу Його руки.
Важливо тільки не мовчати, не думати про зв'язки, власні вміння та можливості.
Важливо кричати: "Господи, помилуй!"

Коли вже й надія вмерла

Є момент, коли ти більше не чекаєш. Не тому, що розчарувався у Бозі — а тому, що звик жити без відповіді. Молився, просив, ішов за Ним, навіть тоді, коли мовчання ставало гучнішим за обіцянки. І десь у глибині здавалося: “Мабуть, це не для мене”.

Авраам пройшов через це. Він залишив рідний дім, ішов за голосом, якому повірив. Він воював, рятував, жертвував, дякував — і залишався без найголовнішого, без бажаного, без обіцяного.
І одного разу, коли Бог знову заговорив про “нагороду”, він зважився сказати:
“Що Ти даси мені? Я йду бездітним…”

Це вже не прохання. Це крик із самого дна серця. І от саме тоді — коли людина не тримається за своє бажання, але все ще тримається за Бога — відбувається те, що змінює історію.

Бог виводить Авраама під зорі і каже: “Так буде твоє потомство”.
І вперше Писання каже: “І він увірував Господу” — не в обіцянку, а в Того, Хто обіцяє.

Можливо, саме цього ми боїмося: що треба відпустити свою надію, аби отримати те, заради чого йшли.
Бо чудеса приходять не тоді, коли ми їх викликаємо, а тоді, коли ми вже не маємо сил їх чекати — але все ще залишаємося з Ним.

Ісаак молився в полі. Сам, у тиші, коли сонце хилиться до заходу. (Буття 24 глава)
Молився — і підвів очі.
А там — верблюди. І серед них — Ревекка.
В оригіналі написано, що вона впала з верблюда, побачивши Ісаака. Не "спустилася", не "зійшла" — впала.
Так почалася їхня історія.
Мораль проста:
молися.
Бо коли ти з Богом на зв’язку, твоя доля сама впаде тобі в руки.
З верблюда, автобуса, з інстаграму чи ще звідкись — вже деталі.