Завтра Покрова Пресвятої Богородиці
Початок літургії у нас о 8.30
Імена на поминання можна писати в коментах.

Приват 4149 6293 5271 2897
Моно. 4441 1110 4323 4644
PayPal strierej@gmail.com

Церква – найбільша агентурна мережа у Всесвіті.
Світ лежить у злі, а князь цього світу править балом. Ми ж – партизани Царства Небесного, агенти Вічного Життя, люди, що живуть не за законами темряви, а за Євангелієм, і вербують нових воїнів Ісуса Христа. Ми – носії Невечірнього Світла. Ми - Царство Небесне, що прийшло в силі.

І так, часто князі світу цього та інші холуї диявола намагаються перевербувати мережу Господа Саваофа. Іноді їм це вдається. Але Церква, водима Духом Святим, із Божою допомогою очищається від тих, хто служить не Господу, а якомусь черговому півшостому пуйлу.

Сьогодні – день спасіння. Нині – час, коли кожен сам собі має нагадати, чиїм агентом він є.
І нехай допоможе нам у цьому Господь.

Щось давно я психоложнічеських постів не писав. Тримайте.

Сучасна люхурі-психологія переконує: головна робота над собою — це копання в дитячих травмах, як у шухляді з пожовклими фотографіями. Треба знайти, "відпрацювати", "пережити" — і тоді, мовляв, полегшає.

Але правда набагато простіша й менш драматична. Більшість того, що ми називаємо травмами, відпадає само, як корочка з загоєної рани. Без "проєктів", без інстаграмних ритуалів, без "заряжених" коучів та психологинь.

Справжня робота — не в далекому "підсвідомому мезозої", а тут і зараз:
— у черзі на касі в АТБ,
— у пробці,
— в офісі, який ви ненавидите,
— на екзамені у "гадкого" викладача.
Не черга нас душить — ми самі себе душимо, відмовляючи собі відчувати те, що є прямо зараз. Ми все життя тренувалися душити власні відчуття — тепер це має красиве пояснення: "процес відпрацювання травм".
Ми однією рукою вириваємо собі волосся на голові, а іншою втираємо крем для росту волос. Може, просто перестати рвати волосся?

Секрет простий: треба побачити себе у реальних обставинах, у реальному часі. І те, що треба відпустити, відпуститься без драм, героїзму й майже безкоштовно.
Тому головне не "відробляти" дитячі травми, а жити, дихати й радіти, навіть у черзі на касу. І якщо зовсім нестерпно — можливо просто вийти й піти на касу самообслуговування?

Проповідь на притчу про таланти (Мф. 25:14–30)

Притча про таланти — це не просто розповідь про гроші чи здібності. Це пророцтво про наше життя у світлі Царства Божого. Господь показує, що не потрібно жити у вузькому колі своєї суб’єктивності, а необхідно відкритися на реальність Божу, що перевищує всі наші уявлення.

Господь закликає перевищити іманентність суб’єктивності трансцендентністю об’єктивності. Суб’єктивно ми бачимо лише один талант — шматок срібла, якусь здібність, малу силу. І нам здається, що це й є реальність. Але це лише видимість. Реальність — не наша слабкість і не наш страх. Реальність — це сто тисяч талантів. Реальність — це радість Господа нашого. Реальність — це Царство Небесне, яке вже прийшло в силі і вже всередині нас.
Апостол Павло каже: «Віра є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр. 11:1). І ось — віра це завжди опозиція реальності до видимості. Бо видимість — це війна, хвороби, ненависть, зневіра. Але все це — ілюзія, тінь, пил. Справжнє — це те, що дав нам Господь: таланти, свободу, гідність дітей Божих, нове ім’я, написане на камені, ім’я переможців.

Чому ж один раб закопав талант? Бо він боявся. А боягуз завжди живе у межах суб’єктивного, у вузькому колі видимості. Боягуз опирається лише на знання, на свій погляд, на власну логіку. Він не наважується зробити крок у вічність. І тому закопує талант у землю, ховає свободу в буденність, міняє царську гідність на безпечну посередність.

Але Господь нас закликає не боятися. Бо Бог не карає за помилки. Навпаки: Господь радіє кожній нашій спробі жити Царством. Єдина справжня помилка — це перестати шукати Бога, закопати талант, втратити гідність, віддати свободу страху. За це не Господь карає, — людина сама зачиняє себе у темряві, сама позбавляє себе світла.

Тож не бійтеся помилок. На нашому шляху можуть бути і крадії, і розбійники, і росіяни. Але найбільша небезпека — це боягузтво. Бо боягузи не входять у Царство, їхня доля — в озері вогняному, як каже Святе Письмо (Одкр. 21:8).
А ті, хто ризикує жити по-справжньому, ті, хто виходить за межі своєї суб’єктивності і вірить Божій реальності — ті входять у радість Господа.

Отже, Господь кличе кожного з нас: не закопуй свій талант, не втрать свою царську гідність. Перевищи іманентність суб’єктивності трансцендентністю об’єктивності. Бо справжня реальність — це Царство Боже, і воно вже серед нас.
Амінь.

#Подзаборноегословие

Одного разу веселого попа Дрочку покликали сповідати й причастити самотнього дідуся. Покликали не діти й не внуки, а якісь далекі родичі. Бо підозрювали вони, що дідусь мав непогані заощадження, але вперто не признавався, куди ж ті гроші заховав.

Поки отець Василь одягав облачення, один із хитрих родичів непомітно ввімкнув диктофон на телефоні та поклав його поруч із дідусем. Отець все бачив, але скандалити не став. Лише легенько скропив пристрій святою водою та накрив подушкою. Спокійно зробив своє діло — і пішов собі, посміхаючись.

Далекі родичі нетерпляче зібралися разом слухати "сенсаційний" запис. Але звук був майже нерозбірливим, наче з іншого світу. Тоді вирішили підключити телефон до комп’ютера й підсилити звук. І в ту ж мить — і телефон, і комп згоріли.

Просто коли шукаєш не Царства Небесного, а спадщини — врешті-решт успадкуєш хіба що запах плавленого пластику.